Парменід вперше звертає увагу такий аспект будь-якого сущого як буття. Є суще і є існування цього сущого, яке називають буттям.
Загальновизнано, що у філософію термін «буття» ввів Парменід (VI – V ст. до н. е.), який у своїй поемі «Про природу» розділив його як би на два світи. Один – це світ чистої думки, нерухомий, непороджений і незнищенний і ніби відірваний від плинності, мінливості матеріального світу.
Оскільки у Парменіда суб'єкт пізнання вперше знаходить загальну свідомість, то йому і відкривається перше загальне – буття речей, їх «є».
Два ключові взаємопов'язані тези тієї частини поеми "про природу", яка названа Парменідом "Шлях істини", стверджують наступне: 1. Буття є, а ніщо (Небуття) не їсти [3, с. 296].