З цього міркування і випливає відоме твердження Декарта: «Я мислю, отже, існую». Це безперечне твердження є основою пізнання. Чому ж людина не може сумніватися в власному існуванні і чому ми його назвали мислячою субстанцією? II 24, 1441 AH
Сумніваючись у речах, Декарт приходить до висновку: Ми не можемо сумніватися в тому, що, доки ми сумніваємося, ми існуємо (1:7). З цієї тези випливає розрізнення душі та тіла (лат. animam et corpus). Під розумовими здібностями душі Декарт розуміє як власне мислення, а й почуття.
Відповідаючи на поставлене запитання у чому сумнівається Декарт? – ми тепер можемо сформулювати попередню відповідь: Декарт спів- мічається в тому, що світ безсумнівний або: що існує безперечно.
Необхідність приймати знання про навколишній світ фактично на віру, без будь-якої доказової бази, закономірно наводить Декарта до необхідності сумніви та критичного ставлення до будь-якої інформації. Сумнів, пошук джерел та аргументів підтримують ту чи іншу ідею стає головним методом роботи Декарта.